Марія Вязьмітіна та її Архів

Марія Вязьмітіна (1896-1994) – українська археологиня, мистецтвознавиця і сходознавиця, кандидатка історичних наук.
З 1948 року працювала в Інституті археології АН УРСР, де досліджувала мистецтво Скіфії, а згодом археологію сарматів та пізніх скіфів. Вона заклала міцний фундамент сарматології в Україні. Опублікувала низку підсумкових робіт у фундаментальних виданнях “Археологія Української РСР” (1971; 1986) та “Історія Української РСР” (1977; 1981), а також видала дві монографії, присвячені пізньоскіфському поселенню і могильнику Золота Балка (1962; 1972).

Починала свою кар’єру як сходознавиця. Будучи аспіранткою в Музеї Ханенків, у 1930 році опублікувала каталог ісламської колекції музею, перед цим у 1928 році видала каталог ісламських збірок Харківського художньо-історичного музею. Захистила промоційну роботу, яка прирівнювалась до кандидатської дисертації, на тему “Мусульманський інкрустований бронзовий посуд часів розквіту” (1929). Після успішного захисту стала завідувачкою відділом Сходу музею Ханенків. Відділ мистецтва Сходу виокремила і у Харківському художньо-історичному музеї. Паралельно з музейною роботою у 1930-1931 роках викладала у Київському художньому інституті, де читала курс лекцій з історії мистецтва Близького Сходу.

В 1934 році, після розгрому сходознавства в Українській РСР, у зв’язку з посиленням тиску і репресій з боку радянської влади, звільнена з Музею Ханенків з негласною забороною займатись науковою роботою. З 1937 р. освоює професію археолога, беручи участь у ТАКЕ (Термезькій археологічній комплексній експедиції, керівник – Міхаїл Массон) в Узбекистані. В якості начальниці загону вчена проводить розкопки на городищі Айртам стародавньої Бактрії епохи кушанів. Згодом у 1947 році вона захистить кандидатську дисертацію “Пам’ятки кушанського мистецтва в Айртамі”, за підсумками своїх польових робіт.

Під час німецької окупації перебувала в Києві, працюючи у фондах закритих бібліотек у приміщенні Київського університету ім. Тараса Шевченка. Протягом 1943-44 років завідувала бібліотекою Союзу Радянських архітекторів в Києві. З 1944 року заснувала Наукову бібліотеку Академії архітектури УРСР (нині – Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. Володимира Заболотного), роботою якої керувала до 1948 року.

З 1946 року почала паралельно з бібліотечною роботою працювати в ЮТАКЕ (Південно-Туркменістанській археологічній комплексній експедиції, керівник – Міхаїл Массон), де протягом чотирьох польових сезонів (до 1949 року) проводила розкопки на некрополі парфянської знаті городища Нова Ніса. Цій частині її наукової біографії і присвячено цей сайт, де викладено оцифровану частину її архіву – “Нісійську колекцію” (Опис №4), а також монографію Олександри Бузько “Марія Вязьмітіна: Археологічна експедиція у Парфію (З публікацією фрагментів листування та статті вченої)” (2025).

Олександра Бузько

Галина Станиціна розповідає, що якось у 1990-ті роки дирекція Інституту археології розпорядилась щоб молодші колеги привітали ветеранів, колишніх співробітниць Інституту, з 8-м березня. Молодим археологам роздали адреси, вітальні листівки і видали по п’ять рублів на придбання квітів. Серед тих, хто вирушили привітати Марію Вязьмітіну, була Галина Станиціна (на той час архівістка, згодом – завідувачка Науковим архівом) . Вона згадує, що приходила до Марії Іванівни на Софіївську, 25, в її квартиру поруч із Софійським собором. Це була комунальна квартира, яка до революції належала сім’ї Любові Данилівни Вязьмітіної – дружини Михайла Вязьмітіна (брата Марії). Уже в радянський час Марія Вязьмітіна займала там одну кімнату, а її подруга Марія Новицька – іншу. Галина Станиціна згадує, що Марія Вязьмітіна іноді виносила стільчик на вулицю і сиділа біля будинку. В самій кімнаті був скромний інтер’єр: ліжко, бібліотека і маленький круглий столик. На стінах висіли картини, зокрема портрет хрещеної Марії Іґнатьєвої. Після смерті вченої у 1994 році портрет передали родині Іґнатьєвих.

Марія Іванівна у дев’яносто з лишком років систематизувала свій архів і потроху передавала його в Інститут археології. Галина Станиціна приносила архівні папки, а вчена повертала їх наповненими і попередньо підписаними. Вона згадувала, що це був четвертий фонд, який вона передавала у різні інститутції. Очевидно, малися на увазі архіви її подруги Марії Новицької, її батька академіка Олекси Новицького, а також Євгенії Спаської, засланої у 1934 році радянською владою до Казахстану. Інститут археології у той час розташовувався у Видубицькому монастирі. Таким чином у 1990-ті роки туди потрапив архів Марії Вязьмітіної. Після її смерті у 1994 році завідувачка архівом Жанна Кононенко разом з Галиною Станиціною інститутським автобусом забрали решту папок архіву. Всього це більше сотні папок і декілька коробок. Наразі архів перебуває у процесі науково-технічного опрацювання: створено опис 4 – “Нісійська колекція”, а також розкладено за датами і адресатами близько п’яти тисяч листів. Бібліотеку вченої передали окремою колекцією до Наукової бібліотеки Інституту археології.

Олександра Бузько, Галина Станиціна

Стаття Валентини Корпусової про Марію Вязьмітіну (2017)

Ученицею і першою біографкою Марії Вязьмітіної була Валентина Корпусова. Вона була собистою лаборанткою вченої і часто спілкувалася з нею вдома. У 1963 році вона працювала в останній експедиції Марії Вязьмітіної на Херсонщині на розкопках пізньоскіфського некрополя Золотої Балки. Пропонуємо увазі читачів одну з її статей, присвячених Марії Вязьмітіній.

Опубліковано:

Корпусова, В. 2017. Три інтелектуальні шляхи М. І. Вязьмітіної. Мистецтво ісламу в музеях України: збірник матеріалів наукового семінару на честь 120-річного ювілею Марії Вязьмітіної (1896-1994). 25–26 квітня 2016 р., Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Київ: Фенікс, с. 7-25.